Літературний конкурс «Людина. Доля. Епоха.» визначає талановитих українців. Агнеса Капрельянц

  Агнеса Капрельянц

Агнесу Капрельянц добре знають харківські шанувальники літературного слова, а з Центральною міською бібліотекою Харкова талановиту авторку пов’язує багаторічна творча дружба. Агнесса Капрел’янц свою першу книгу «Конной дорогой Бабеля» презентувала читачам нашої бібліотеки ще в 2017 році і з того часу її творчість викликає жваву зацікавленість. Авторка надає змогу спостережливому читачеві разом із нею неквапливо проаналізувати ситуації, свідком яких був Ісаак Бабель, беручі участь як кореспондент в поході Першої Кінної армії українським Поліссям та Волинню. Нова книга Агнесса Капрел’янц «Шахер-махер по-київськи» – це нове історичне розслідування, аналіз помилок минулого, які дуже бажано оминути сьогодні.

Книги талановитої письменниці зацікавили і ужгородських читачів, тому Центральна міська бібліотека Харкова разом із працівниками Центральної міської бібліотеки Ужгорода підготували і провели дистанційну зустріч з Агнессою Капрел’янц під назвою «Історія України в документах та фактах».

Дистанційна зустріч, яка відбувалася у програмі ZOOM, була цікавою і для читачів нашої бібліотеки, і для читачів та гостей Центральної міської бібліотеки Ужгорода. Агнесса Капрел’янц розповіла про те, як працювала над своїми книжками, які має творчі плани та про те, коли читачам очікувати на її нові книжки…

Заступник голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України Василь Петрович Густі, який ще влітку 2022 р. відразу звернув увагу на творчість талановитої письменниці, розповів про те, яке враження справила на нього книга Агнесси Капрел’янц «Конной дорогой Бабеля». Видатний письменник відзначив, що йому було дуже важко читати про звірячі дії сторічної давнини та й ще важче усвідомлювати, що таке ж саме жахіття відбувається і сьогодні. Під час дистанційної зустрічі Василь Петрович запросив талановиту письменницю приїхати до Ужгороду.

На різдвяні свята Агнеса Капрел’янц приїхала до Ужгороду, завітала до Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая, поспілкувалася з директором музею Франциском Павловичем Ерфаном, зустрілася з заступником голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України Василем Петровичем Густі, поспілкувалася з представники культурно-освітніх установ і громадськості. Пані Агнесса розповіла про свої творчі плани, підписала свої книжки для літературного музею, відповіла на чисельні запитання та побажала усім українцям найскорішої Перемоги.

Приємною подією цього року стала участь пані Агнеси у Всеукраїнському щорічному літературному конкурсі «Людина. Доля. Епоха.». На конкурс були представлені зовсім нові твори талановитої авторки, які отримали високу оцінку професійного журі і принесли їй заслужену перемогу в номінації «Проза».

Ми щиро бажаємо Агнесі Капрельянц натхнення, цікавих творчих знахідок, успіхів в усіх її творчих планах і, звичайно, з нетерпінням чекаємо на її нові книги. 

 

«Хотинська фортеця»

 

Якими ми були наївними, якихось 10 років тому, коли вірили, що наша армія нам не потрібна, а тим більше якесь «страхітливе» НАТО. «Проти кого нам воювати, коли ніхто й не збирається нападати?» Та невже? 

Якби ми в школі краще би вчили СВОЮ історію та після школи не страждали на «провали» пам’яті, тоді би ми знали, що мир – субстанція короткочасна та мінлива. Для прикладу, придивіться до подій Хотинської фортеці, а точніше, до дат.

«Старовинне місто Хотин посідає помітне місце в середньовічній європейській історії. Засноване східними слов’янами поблизу важливої переправи на Середньому Дністрі, воно швидко розвивалося і стало одним з важливих оборонних і торговельних пунктів цієї території. Хотинська фортеця у свій час була однією з наймогутніших у Східній Європі, під її стінами не раз сходилися численні армії. Внаслідок свого стратегічного прикордонного розташування твердиня протягом століть перебувала у складі різних держав (Київської Русі, Галицько-Волинського, Молдавського князівств; Османської, Австро-Угорської, Російської імперій).

Перші надійні фортифікації у вигляді земляного валу з дерев’яними заборолами і видовбаного упоперек скелястого мису ровом, постали, вірогідно, на межі Х-ХІ ст. Саме тоді київський князь Володимир Святославович після походу на хорватські землі приєднує до Русі й територію слов’ян-тиверців, зводячи нові фортеці як центри княжої влади і місця перебування намісників.

У ХII ст. Хотин увійшов до складу Теребовлянських та Галицьких земель, ставши значним торговельним центром на Дністровському водному шляху. Вважається, що перші кам’яні фортифікації Хотинської фортеці могли виникнути в 40-50-х роках XIII ст., коли Данило Романович, князь Галицький, укріплював старі і будував нові фортеці для захисту від монголо-татарського нашестя. Інша думка – що це сталося після 1259 р., коли на вимогу монголо-татар Данило і Василько Романовичі були змушені зруйнувати всі оборонні споруди князівства, в тому числі й дерев’яно-земляні хотинські, на місці яких і звели пізніше кам’яні. Аналіз будівельного розчину з найдавнішої частини стіни фортеці показав його подібність до київських цем’янкових (вапняних із значною домішкою битої цегли) розчинів ХІ-ХІІ ст. Це свідчить, що перші кам’яні мури могли постати і раніше, у ХІІ-І половині ХІІІ ст., коли не припинялися військові конфлікти між Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством…

З включенням у другій половині ХІV ст. Нижнього Подністров’я до складу Молдавського князівства Хотин набуває важливої військово-політичної ваги як торговельний і митний пункт на північному кордоні Молдавії. Широке застосування артилерії, яке почалося із середини XV ст., спонукало молдавського господаря Штефана ІІІ (Великого) (1457-1504 рр.) активно зміцнювати стратегічну оборонну систему князівства, що складалася з 9 фортець, куди увійшла і Хотинська…

У 1476 р. османське військо султана Мехмеда ІІ не змогло її здобути. Не останню роль в цьому відіграла і організація оборони фортеці під керівництвом пиркелаба Влайку – рідного дядьки Штефана, який виконував обов’язки хотинського коменданта з 1467 по 1481 рр.

А через якихось 62 роки нова навала: «У 1538 р. польське військо на чолі з графом Я. Тарновським взяло в облогу Хотин. Зробивши за два тижні підкопи під стіни фортеці, поляки мали намір висадити їх у повітря, але не зробили цього, уклавши мирну угоду з воєводою Петром.»

Минає 83 роки і знову маємо: «У вересні 1621 р. у боях проти армії турецького султана Османа ІІ спільно з коронними і литовським силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.»

Ще через 51 рік: «У 1672 р., після захоплення Кам’янця, тут знову перебували турецькі вояки на чолі з пашою Гусейном. Зібравши 30-тисячне польсько-литовське військо, коронний гетьман Ян Собеській за допомогою козаків правобережного гетьмана М. Ханенка 11 листопада 1673 р. розгромив 40-тисячний османський контингент. Польсько-литовсько-козацькі втрати загалом були незначні, але в їх числі був і молодий шляхтич з Ошм’янського повіту Литви Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.»

Через якихось 40 років знову маємо: «…у 1712 році турки, захопивши фортецю, частково зруйнували старі мури, але оточили її міцними спорудами за новими зразками, збільшивши їх більш як наполовину, так що зараз вона справедливо вважається найкращою і найміцнішою фортецею Молдавії».

І це ще не кінець історії. «Турецька влада, яка повернулась у 1793 р., протрималася лише до нової турецько-російської війни 1806 р., вже на початку якої царська армія зайняла Хотинську фортецю і утримувала її до підписання Бухарестського мирного договору 28 травня 1812 р. За його умовами Дністро-Прутське межиріччя, з Хотинщиною включно, увійшло до складу Російської імперії». 

Ще через 16 років “під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. у Хотині перебували підрозділи 6-го корпусу Другої російської армії. Після поразки Росії у Кримській війні (1856 р.) статус Хотинської фортеці як воєнного об’єкту був скасований, вона передається у цивільне відомство.

Цитадель, а разом з нею і Нова фортеця поступово приходять у занепад. Руйнація поглиблюється бойовими діями двох світових воєн – на початку липня 1941 р. відступаючі частини Червоної армії підірвали мінарет, від якого залишився лише цоколь зі сходами.

Реставраційні роботи почалися тільки в 60-х рр. ХХ ст., коли у 1963 р. споруди фортеці було взято на облік як пам’ятку державного значення. У 2000 р. створений Історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», який у серпні 2007 року став переможцем акції «7 чудес України».»

Скажу чесно, друзі, на уроках історії оці всі питання на кшталт: «В каком году было восстание Спартака?» мали значення тільки для отримання доброї оцінки.

Але, не пройшло й … років, як до мене, нарешті, «доїхало» катастрофічно важливе у сучасному нашому житті значення цих неулюблених, чисельних історичних дат.

Ба, більше! Як взагалі, ми могли, маючи таку нескінченну історію захоплень, визволень, знову захоплень і знову визволень й так впродовж тисячоліть, бути настільки безвідповідальними, так безпечно ставитись до свого життя та життя країни?! Оце справжня ганьба нам і тим вчителям історії, які ставлять акценти не на розумінні історичних подій і їх наслідків, а на зазубрені дат.

Наша історія – це безцінний досвід попередніх поколінь, помилки яких нам з вами ні в якому разі не можна повторювати, аби знову не наразитись на небезпеку. 

Хоча ми таки примудрились. Коли Ви в своєму життя вчиняєте якусь дурість, то Ви, що найменше, цю дурість намагаєтесь більше не повторювати. Оце і є Ваш персональний досвід (Ваша особиста історія). Такий самий досвід є й в країни. Цьому й навчає історичний досвід – не повторювати помилки минулого. А для цього її (історію) конче треба вивчати й пам’ятати так, щоб і серед ночі як від зубів відскакувало: «А скільки разів Хотинська фортеця переходила з рук в руки?»

Друзі, подорожуйте Україною, бо вона нас навчає і цим оберігає. А ми її?