До 90-річчя від дня народження Бориса Олійника, поета, громадського та політичного діяча в Бібліотеці-філії № 17 для людей з порушенням зору представлено літературну мозаїку «Суперечливий, як його час», у якій — книги, спогади, цитати й голос самого Бориса Олійника. Для незрячих і слабозорих читачів — поетичні записи у форматі аудіо. Поетична мозаїка Олійника була поєднана з музикою Володимира Івасюка, бо їх обох єднала щирість, людяність і любов до України.

«Людина починається з любові — з тепла долонь, із лагідного слова матері, з першого усміху до світу…» - казав поет, чиє слово завжди було чисте й чесне, як джерело. Він не боявся правди. Не шукав слави. Просто писав — для тих, хто слухає серцем. Його життя — це історія людини, яка ніколи не відокремлювала поезію від совісті. 

Борис Олійник виріс без батька — той загинув на фронті, коли хлопчикові було всього 7 місяців. Мати піднімала його сама. Звідси — майже біблійна лінія Матері у всій його творчості: «Мати сіяла сон…», «Пісня про матір», «Посіяла людям літа свої літечка житом…»

Його поезії про матір стали народними, часто виконуються як пісні. Кажуть, що він написав «Пісню про матір» після того, як побачив стареньку жінку, яка в заметіль несла хліб синові до поїзда. Його перекладали на десятки мов світу — від японської до іспанської. Сам поет знав кілька мов, але завжди говорив, що «найдосконалішою є мова матері — українська».

Його голос звучав навіть у космосі! Вірші Бориса Олійника були записані в спеціальну збірку української поезії, яку у 2004 році передали на борт космічного корабля — як символ духовної культури України. Поет із села Зачепилівка Полтавщини став тим, чиє слово побувало серед зірок. Він ніколи не зраджував правду. У часи, коли було зручно мовчати, він часто говорив уголос те, про що інші думали пошепки. Його публіцистичні виступи у Верховній Раді відомі своєю чесністю й силою слова. Але для людей він залишився насамперед поетом совісті, а не політиком.

Його остання збірка мала назву «Сива ластівка» вийшла 2016 року, вже коли він тяжко хворів. У ній — дивовижний спокій і прощення. Ні гіркоти, ні пафосу — лише світло і вдячність за життя. Один з останніх рядків: «Я ще тут — між людьми, бо мені не байдужа людина.»